http://nmu.in.ua/2016/05/dlya-teh-kto-krychyt-chto-ukraynu-prydumal-lenyn-poshyryujte-tse-haj-vsi-znayut-slava-ukrayini/
У 1187 РОЦІ У ІПАТІЇВСЬКОМУ ЛІТОПИСІ ВПЕРШЕ З’ЯВИЛОСЬ СЛОВО “УКРАЇНА”.
Для тех кто кричит, что Украину придумал ленин…..поширюйте це! Хай всі знають! Слава Україні!
У 1187 РОЦІ У ІПАТІЇВСЬКОМУ ЛІТОПИСІ ВПЕРШЕ З’ЯВИЛОСЬ СЛОВО “УКРАЇНА”.
Сьогодні навколо України точиться чимало розмов. Обговорюють вже не тільки політичну чи економічну ситуацію, а й країну загалом. І не дарма. Неодноразово ми розповідали Вам про відомих людей українського походження, про українську культуру та мистецтво, про традиції та звичаї. Однак так і не згадували, звідки ж походить сама назва.
То звідки взялась назва «Україна»?
Колись територія від «Сяну до Дону» звалась Київською Руссю. Однак вже у 1187 році у Іпатіївському літописі вперше з’явилось слово «Україна». Рядки “…и плакашася по нем всі переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…” були пов’язані зі смертю Володимира Глібовича, переяславського князя. Це сталось під час походу на половців, а даний уривок означає «за ним же Україна багато потужила».
Цей же літопис містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який завітав до «України Галицької». А у Галицько-Волинському літописі містяться рядки про князя Данила Галицького, котрий «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну».
Історики відшукали у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна». Наприклад, Олександр Палій притримується думки, що це був синонім слів «князівство» або «земля». Іван Огієнко стверджував, що так називали «граничну Переяславську землю». Але є імовірність, що так охрестили всі інші землі київські. Канадський історик українського походження Орест Субтельний, вважав, що слово «Україна», яке вперше з’явилось 1187 року, означає географічно «Київське порубіжжя». А Віталій Скляренко каже, що буква «у» в багатьох мовах, зокрема в українській, означає не «біля», а «в середині», тому не доцільно трактувати «Україну», як граничну територію чи окраїну.
Багато українських дослідників дотримуються твердження, що слово «Україна» складається з двох частин: «країна» і «у», що означає «рідний». Тобто, назва фактично стає антонімом «чужини».
Назва «Україна» стала більш популярною в часи Козаччини та Речі Посполитої. Вона зустрічається в документах, листах, писаннях духовних осіб. Так називали територію Наддніпрянщини, розташованої обабіч Дніпра. Трохи згодом вона почала ширитись і на інші території, особливо на Лівобережжі.
Учите, господа россияне, историю Украины.
Евгений Киселев
Знаете ли вы, кто такой Мазепа? Конечно, знаете. Особенно если читали «Полтаву». И даже если не читали — а таких сегодня, боюсь, гораздо больше, чем читавших пушкинскую поэму – слышали, возможно, что Мазепа был украинским гетманом-предателем, изменившим Петру I и перешедшим на сторону шведского короля Карла ХII накануне Полтавской битвы. За что был проклят императором и церковью, предан анафеме. Полагаю, что знания большинства россиян этим и ограничиваются.
Поэтому неудивительно, что когда на прошлой неделе президент Украины Петр Порошенко открыл в Полтаве памятник гетману Ивану Мазепе и отпустил при этом остроумную реплику: «Пока Петр I и другие пытались прорубить окно в Европу, Мазепа ходил в неё через дверь обычным способом» — в России в ответ на это произошел очередной взрыв ура-патриотического негодования.
Бегущая по обыкновению в таких делах впереди паровоза единоросс-депутатша Ирина Яровая ничтоже сумняшеся заявила, что Порошенко, мол, «предал украинский народ, открыв этот памятник».
Знаете ли, давным-давно выдающийся кинорежиссер Александр Довженко, один из немногих мастеров советского кино, работы которого входят в программу многих западных кинематографических вузов, украинец до мозга костей, которого при этом никто, кажется, не додумался пока зачислить в «украинские буржуазные националисты», «бандеровцы» или «русофобы», написал в своем дневнике: «Единственная страна в мире, где не преподавалась в университетах история этой страны, где история считалась чем-то враждебным, вражеским, контрреволюционным — это Украина. Второй такой страны на земном шаре нет… Где расти слабым духом и предателям, как не у нас?»
Эти слова, по-моему, в полной мере относятся к неуважаемой мной госпоже Яровой, которая, как утверждает Википедия, родилась в Макеевке Донецкой области, в девичестве носила характерную украинскую фамилию Черняховская, провела в Украине детство и раннюю юность и переехала с родителями в Петропавловск-Камчатский лишь за несколько месяцев до окончания средней школы, где, как и в украинских вузах, подлинную историю страны едва ли преподавали.
На Камчатке Яровой предстояло сделать политическую карьеру в «Яблоке», где она доросла до должности заместителя главы партии и ее руководителя на Камчатке. Там же она сотрудничала с фондом «Открытая Россия» Михаила Ходорковского, несколько лет была куратором его Камчатского отделения.
А потом Яровая их всех предала, перебежала в «Единую Россию». Знает ли она знаменитую поговорку: «Кто живет в стеклянном доме, не кидается камнями»?
Она как раз про то, что людям, замеченным в каком-то грехе, негоже осуждать других за тот же самый грех.
Историю же Украины, по крайней мере, новейшую, она явно не знает.
Потому что, если следовать логике ее заявления про «предательство» Порошенко, все украинские президенты до единого предавали украинский народ — либо своим действием, либо своим бездействием — в отношении фигуры Мазепы и исторической памяти о нем.
Подробно об этом – чуть ниже, прежде – о другом.
Каноническое изображение Мазепы как предателя и изменника – едва ли не самая живучая и одиозная идеологема в полуофициозной российской историографии. Или, если угодно, пример ее крайней политизированности. По мне, это примерно так же, как утверждать безапелляционно, что Александр Невский был изменником, ибо пошел на союз с ордынцами ради укрепления личной власти – при всем моем согласии с теми историками, которые говорят, что таланты государственного деятеля и полководческий гений князя явно преувеличены.
Так же нелепо, по-моему, называть предателями царя и Отечества декабристов. Или Троцкого, Зиновьева, Бухарина, Рыкова и других политических противников Сталина – врагами народа, агентами иностранных разведок. Или писателя Александра Солженицына – «литературным власовцем». Или Горбачева с Ельциным – виновниками развала СССР. И так далее, включая Сталина, подписавшего договор о дружбе с Гитлером.
Ну ладно Троцкий, Сталин, Солженицын, Ельцин – они почти все наши современники, во всяком случае, в России еще полным-полно людей, родители которых были убиты или замучены в лагерях за связь с Троцким и троцкистами. И еще есть немало тех, кто отправился – или отправлял — в места не столь отдаленные за обладание «тамиздатовским» томиком «Архипелага ГУЛАГ». Тут эмоции еще не улеглись.
Но, послушайте, со времен Мазепы уже 300 лет прошло! За это время успели простить Наполеону и Франции разгром под Аустерлицем и поход на Москву. Успели помириться и подружиться с Германией — до такой степени, что взяли на работу в святая святых, в «Газпром», целого отставного канцлера ФРГ по фамилии Шредер. А уж Швеции, с королем которой изменил Петру I коварный гетман, давным-давно все обиды забыли. И только Мазепу никак не могут простить. Или, если не простить, то хотя бы понять. Без гнева и пристрастия.
Посмотрите статью про Мазепу в той же самой Википедии, вы будете поражены, скольких писателей, поэтов, художников, композиторов, включая Байрона, Гюго, Листа, Делакруа, притягивала его фигура.
Разумеется, больше всего произведений о нем создано украинскими художниками. Среди последних – фильм «Молитва о гетмане Мазепе», который снял покойный Юрий Ильенко, режиссер и оператор, который вместе с гениальным Сергеем Параджановым считается одним из основателей легендарной школы украинского поэтического кино («Тени забытых предков», «Белая птица с черной отметиной»). Мазепу в том фильме сыграл блестящий Богдан Ступка – между прочим, тоже украинец до мозга костей, о чем многие в России едва ли слышали.
В любом народе, долго и упорно добивавшемся независимости, наиглавнейшими национальными героями неизбежно почитаются те, кто больше всех отличился в борьбе за эту самую независимость. В том числе и те, кто при этом исповедовал иезуитский принцип «цель оправдывает средства».
Мазепы это особенно касается, ведь он получил образование в иезуитском коллегиуме в Варшаве, хоть был из православной украинской шляхетской семьи из-под Киева. Еще он учился в Голландии, Италии, Германии и Франции, свободно владел русским, польским, татарским, латынью. Знал он также итальянский, немецкий и французский языки. Имел прекрасную библиотеку на многих языках.
Кстати, Мазепа во всем этом был не одинок – украинская шляхта была весьма и весьма открыта европейскому культурному влиянию, в ее среде было много сторонников прозападной ориентации, веривших, что сотрудничая с Польшей, Литвой, Швецией и другими европейскими державами того времени, можно и независимость получить, и полонизации с католизацией избежать, сохранить православную веру и украинскую культуру. Отсюда и вполне справедливое замечание Порошенко о том, что Мазепе, как и многим его современникам, совершенно не нужно было прорубать окно в Европу – туда они ходили через дверь, рутинным образом. Пятьсот верст – и ты во Львове.
Так оно, кстати говоря, обстоит и сейчас: в России просто не понимают, насколько Украина физически ближе к Европе. Рано утром выехал на машине из Киева – к вечеру уже в Варшаве. Или в Кракове. Расстояние — примерно как от Москвы до Питера. Опытный же водитель часов за пятнадцать-двадцать может доехать и до Праги, а это уже самый центр Европы.
Возвращаясь к Мазепе — я далек от того, чтобы идеализировать гетмана. Он был типичным человеком эпохи Возрождения и в положительном, и в отрицательном смысле — интеллектуалом, воином, аристократом, республиканцем, авантюристом, меценатом, интриганом и царедворцем в одном лице. Недаром, как утверждали современники, любимой его книгой был «Государь» Никколо Макиавелли.
Мазепа был слугой многих господ, то и дело переходя от одного к другому: служил и польскому королю, и крымскому хану, и гетману правобережной Украины Петру Дорошенко, и его злейшему врагу левобережному гетману Ивану Самойловичу.
И в итоге добился – еще при царевне Софье и ее фаворите князе Василии Голицыне – избрания гетманом левобережной Украины. Он был великим мастером политического выживания: сумел удержаться у власти после падения Голицына – злейшего врага Петра I и в итоге дольше, чем какой-либо другой украинский гетман, оставался на этом посту – 21 год. Кто только не писал Петру доносов на Мазепу, и каких! Но царь доверял гетману безгранично. Это объясняет, разумеется, почему он так болезненно воспринял переход Мазепы на строну Карла ХII.
Историки, можно сказать, уже веками спорят: был ли Мазепа безыдейным властолюбцем или, все-таки, расчетливым политиком, мечтавшим о независимой Украине и терпеливо выжидавшим того момента, когда можно будет воспользоваться благоприятным стечением обстоятельств на внешней арене – в данном случае, военными успехами Швеции, которая тогда считалась одной из великих европейских держав и, как многим казалось, просто обречена была в союзе с Польшей одержать победу над Россией?
Боялся ли он больше того, что оказавшись на стороне проигравшей России, лишится гетманской булавы? Или хотел с помощью шведского короля объединить Правобережную Украину, находившуюся под властью польской короны, с Левобережной, которую Россия по заключении мира уступила бы победителям?
Принял ли он окончательное решение перейти на строну Карла после того, как узнал, что Петр I планирует существенно ограничить автономию Малороссии и самостоятельность гетмана?
Вне зависимости от ответов профессиональных историков на эти и другие вопросы, вне зависимости от того, что в итоге Мазепа просчитался и все проиграл, его фигура, во многом идеализированная и романтизированная, вошла — нравится это кому-то в России или нет – в пантеон национальных героев Украины.
И вот тут я возвращаюсь к мысли о том, что к этому приложил руку не только нынешний украинский президент Петр Порошенко, но и практически все его предшественники на этом посту.
Как вообще формируется историческая память? Как как складывается в сознании граждан любой страны «иконостас» национальных героев?
Тут, к примеру, едва ли не большую роль, нежели памятники, играют изображения выдающихся деятелей прошлого на денежных знаках. В отличие от скульптур, люди видят бумажные деньги, держат их в руках, рассматривают каждый день, иногда по многу раз.
Так вот, уже двадцать лет, как одну из самых ходовых в Украине купюр достоинством в 10 гривен украшает портрет Мазепы. Впервые напечатаны они были еще при первом президенте Украины Кравчуке, хотя справедливости ради надо сказать, что поначалу Леонид Макарович не утвердил эскиз, сказал: «Еще рано. Не будем дразнить гусей». При следующем президенте, Леониде Кучме, банкноты с изображением мятежного гетмана были запущены в обращение.
При Кучме же появился и первый памятник Мазепе в Украине – на родине гетмана, в селе Мазепинцы, что под Белой Церковью, в Киевской области. С тех пор памятники гетману были поставлены еще в нескольких местах, в том числе и в самом Киеве.
Киевский памятник – особенный. Во-первых, он вращающийся. Во-вторых, на нем – не изображение Мазепы, а рельефы многочисленных киевских соборов и церквей, построенных или восстановленных на средства гетмана, выдающегося мецената своего времени. В числе киевских святынь, восстановленных на деньги Мазепы – Софийский собор и Киево-Печерская лавра. К ней, между прочим, ведет одна из центральных киевских улиц, носящая имя Ивана Мазепы.
Кстати, в истории с этой улицей «прокололся» даже вроде бы пророссийский Янукович.
Когда Янукович стал президентом, некоторые местные пророссийские деятели, в особенности представители той части Украинской православной церкви, что находится под омофором Московского патриархата, стали призывать к переименованию улицы Мазепы в Лаврскую – ровно на том основании, что не может, мол, улица, ведущая к лавре, носить имя человека, преданного анафеме.
Однако Янукович не стал ссориться со значительной частью украинского общества, для которой имя Мазепы является символом борьбы за независимость. В итоге было принято соломоново решение: половина улицы была-таки переименована в Лаврскую, другая половина сохранила прежнее название – улица Ивана Мазепы.
Украина веками балансировала между Польшей, Литвой, Швецией, Московским царством, Крымским Ханством, Габсбургской империей и даже Венецианской республикой, сперва робко пытаясь защитить свои интересы, отвоевать чуть больше пространства для маневра, заполучить хоть какую-нибудь автономию, а когда появилась возможность – чтобы завоевать и отстоять государственную независимость.
Яркий пример: Богдан Хмельницкий, заключивший в 1654 году пресловутый договор с Москвой, который в российской имперской, а затем в советской и в постсоветской историографии принято было называть «воссоединением Украины с Россией», по мнению украинских историков, в действительности предпринял этот шаг как чисто тактический.
Намерения Богдана Хмельницкого, судя по всему, не шли дальше чисто номинального признания «верховенства» московского царя. Хмельницкий не дал ни копейки налогов в царскую казну, продолжал проводить самостоятельную внешнюю политику, отказался разместить царские войсковые гарнизоны в тогдашних «больших городах» – Чигирине, Переяславе, Нежине.
Когда царский посол Федор Бутурлин приехал к нему с претензиями, Хмельницкий с гневом отверг все обвинения в несоблюдении договора. Когда же Хмельницкий умер, и Москва попыталась навязать его преемнику, новому гетману Ивану Выговскому новые, еще более неравноправные условия договора, дело обернулось кровопролитной войной. Всего через пять лет после той самой славной Переяславской рады, в 1659 году, Иван Выговский – в союзе с крымским ханом Мехмедом IV Гиреем — наголову разбил в битве при Конотопе 100-тысячное московское войско под командованием князей Трубецкого, Пожарского и Львова. Вот такое было «воссоединение». Так что Мазепа был не одинок. Были у него и предшественники, и последователи.
И даже «пророссийский» Янукович, который еще за несколько месяцев до своего политического краха всерьез колебался – может, все-таки, заключить соглашение об ассоциации с ЕС? – в этом смысле оставался верен традиции балансировать между Востоком и Западом. Нарушив же ее, отказавшись от подписания соглашения с ЕС, спровоцировав Майдан, он в итоге подписал себе политический смертный приговор.
Так что учите, господа, историю Украины. Не ту, что придумана для обоснования имперских амбиций прошлых и нынешних правителей России – от Петра Романова до Владимира Путина. Настоящую.
Есть у нее классики, как Михаил Грушевский или Дмитрий Дорошенко, есть современные светила, как Сергий Плохий из Гарварда или Андрей Портнов из Берлинского университета имени Гумбольдта. Хоть разок почитайте — тех или других. Хорошо прочищает мозги.
Источник
На жаль, усі ми виросли з однієї радянської школи, де нас учили, що України не існувало до XVI століття, а історія української мови починається від Шевченка і Котляревського. Тим часом, у 1989 році світ дізнався про найдавнішу пам’ятку Європи. На Закарпатті в селі Королеве археологи знайшли крем’яні знаряддя, виготовлені людиною мільйон(!) років тому... Україна — колиска культури людства? Подальші розкопки виявили інші неоціненні знахідки світового значення, яким учені дають 500 тисяч років. Унікальні предмети, підняті з шістнадцятиметрової глибини, досліджувала нью-йоркська група археологів на чолі з Марією Гімбутас, литовкою за походженням. Вона ж у 1991 році повідомила англомовній пресі: “Найдавніша культура світу формувалася на території Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики і на терені між східною та середньою частинами Балканського півострова. Розквіт цієї цивілізації припадає на п’яте тисячоліття до нашої ери, тобто вона майже на дві тисячі років випереджає початок шумерської, яка першоджерельно і територіально також має українське походження”. У селі Молодовій Чернівецької області на глибині 11 метрів виявили чимало предметів із кісток мамонта, у тому числі скам’янілу сопілку з повною гамою музичних звуків. Цьому найдавнішому музичному інструментові 150 тисяч літ. Трохи оддалік цього села ще у розкопках 1955—60 років археологи відкрили другий період кам’яної доби — культуру ранньої людини на території України. Ця новина описана Рен-Бойковичем у книзі “Колиска культури людства”, виданій 1983 року у США. Тут було виявлено чіткий овал стародавнього будинку. Це житло строго яйцевидної форми побудовано з кісток мамонта за геометричними правилами, що відповідають відомій нині теоремі Піфагора. Але найбільше вражає вік знахідки — 40 тисячоліть. Отже, неандертальці вже користувалися законами геометрії! Наш славетний мовознавець Олександр Потебня, вивчаючи найдавнішу усну народну творчість, дійшов висновку, що початки нинішньої української мови сягають 40 тисяч років. А тепер про санскрит. Дослівно це слово означає: культурна упорядкована мова. Вона відкрилася вченим Європи у 1762 році після захоплення Індії англійськими військами. До того часу ніхто з науковців не мав жодного уявлення про якусь мову, спільну для всіх інших мов. Знаменитий французький дослідник Шампольон вивчав єгипетські ієрогліфи. Ключ до їх прочитання він знайшов, лише ознайомившись із праукраїнською мовою. Її тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. З часу цього відкриття минуло вже 177 років. У “Британській Енциклопедії” у статті “Англійська мова” знаменитий вчений філолог Річард Білсон пише: “Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на сучасній території України”. Самі індуси не заперечують, що їхній санскрит і знамениті Веди були принесені на територію Індії зі сходу. Словам “булава, “отаман” вісім тисяч років Вагомим підтвердженням зв’язку санскриту з Україною є те, що навіть у сучасній українській мові та її діалектах залишилося чимало санскритських слів: куля, уста, ураз, вії, віяти, вішати, війна, річ, ніс, ніч, брат, кат, мла, мана, рута, таїна, напад, пан, пані, панна, рай, біда, честь, пошана, санітар, асистент і багато, багато інших. Ще у шостому тисячолітті до нашої ери були у вжитку нашого народу слова булава, отаман, гетьман, шабля, кіш, чета, четовий, козак. Санскрит може легко пояснити їхнє походження. Булава складається із двох прадавніх основ — bola (сила, влада, військо) і van (володіти, осягати щось, бути власником). Слова гетьман, отаман також складаються із двох частин atha — той, що попереду, man — знати, думати, вважати, hetu — діяльний, впливовий, зброя, поштовх, постріл, удар. Дехто із мовознавців усі слова з суфіксом -ман- вважає іншомовними. Але інші мови з’явилися на світ пізніше, ніж праукраїнські туман, лиман, обман, роман, дурман, брахман, кіцмань, драгоман, гаман, шаман. У гуцулів є волосман (волосний писар). Прадавні українські прізвища Керман, Курман, Кіцман, Сахман. Є в Україні й село Курмани. Вже потім порівняно недавно до нас прийшли слова: меломан, наркоман, штурман, ротман, мічман, пульман, кульман, лоцман, ватман, хоча утворені вони за праукраїнськими правилами словотвору. А ось західноукраїнські прізвища Кельман, Келіман, Келеман, Кульман, Жельман, Зельман мають корені ще з часів Трипільської культури. Слово, що у санскриті вимовляється як келі, має кілька значень: сонце, пташка, гра, жарти, веселощі. Знаючи значення суфікса -ман-, “к(г)елеман” сучасною українською можемо перекласти як “людина сонячної вдачі” — весела, жартівлива, життєрадісна. За правилами, придихове (кг) перетворюється в (к), (х), (ш), (ж), (з). Отже, Зельмани, Жельмани, Хельмани — не іноземні прізвища. Шабля у санскриті первісно читалася як сабгрі, потім сабрі-сабря-сабля і дослівно означає “котра володіє захистом”, тобто захисниця. Несподіване значення у санскриті має слово січ. Воно означає “учитися, навчатися, створювати щось, бути послушним у доброчинності, знання, навчання майстерності. Січовий — учений, освічений, зразковий в усьому. Ciksu — початковий учень, котрий бажає навчитися чомусь. Інші значення — щедрий, готовий допомогти. Це слово живцем запозичили семіти після підкорення Шумерії Сарагоном Першим у 2350 році до н. е. Нині це слово є у івриті у значенні учень, учениця і звучить як шікса. Ім’я Ксенія прийшло не від греків... Санскритське ciksenya (читається шіксенія) можна перекласти як “повчальний”. Після спрощення звуків першого складу одержали жіноче ім’я Ксенія, Ксеня (повчальна, освічена, у всьому зразкова). Отже, не від греків прийшло воно в Україну. Щодо слова “козак”, то воно теж має складну будову: khun — князь, sakhua — захисник, друг, родич. Дослівно — захисник, друг князя. Це повністю збігається із назвою “захисник держави”. Цікава історія нашої знаменитої бандури. У селі Мізин Чернігівської області археологи виявили шість музичних інструментів. Серед того секстету два струнних, пристосованих із нижньої щелепи мамонта. Між двома гілками порожнистої кістки натягували струни із плівки кишок. Звук виходив слабенький, але мелодійний. То був прообраз сучасної бандури, якому вчені нарахували 20 тисяч років. Таку саму назву цей музичний інструмент мав і у санскриті — bandura в перекладі означає прекрасний, чарівний, захоплювальний, прикрашений чимось. Цікаво, що колись бандура була справді прикрашена і перев’язана бантиком. Її як велику цінність зберігали у спеціальній торбі — калиті. Чимало солідних авторів — відомих археологів, істориків, філологів Європи, Азії, Америки — присвятили свої фундаментальні праці захистові пріоритету праукраїнців у розбудові найдавніших наукових галузей медицини, математики, історії, філософії, релігії, астрономії, ремісництва, металургії та рільництва. У той час, коли наша преса писала про те, що трипільці не знали ні колеса, ні коня, газета “Нью-Йорк таймс” 19 січня 1973 року писала: “Історики встановили, що на території України вперше на планеті Земля люди освоїли коней, корів та інших свійських тварин. Археологи на Вкраїні розкопали первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євміївка, де знайдено кістки людей, вози, що були зроблені 5500 років тому”. У книзі “Воля у стародавньому світі”, котра вийшла у Нью-Йорку 1961 року, автор Герберт Мюллер каже: “Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців”. Професор Сорбонського університету пан Гіршмен був головою археологічних експедицій, які робили успішні розкопки в 1941—49 роках. У книзі “Іран”, виданій у США 1965 року, він писав: “Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря”. Французький історик пан Бовле у книзі “Людина у віках” повідомляє: “Арії вийшли з території України”. Пізніше інший дослідник Мішель Буль аргументував тезу, що “арії принесли всю стародавню арійську культуру в Європу з території України”. Один із найвизнаніших дослідників стародавнього світу віце-президент Дакка-університету пан Маюмдар у своїй книзі “Історія та культура індійського народу” пише: “Україна більше, як усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв. Германська домашня теорія дуже популярна в багатьох європейських школах для расового виправдовування”. Усіх цих учених не звинуватиш в українському націоналізмові. Оскільки від санскриту беруть початок усі індоєвропейські мови, то зрозумілий інтерес, з яким дослідники усього світу приступають вивчати давньоіндійську. Звісно, кожний читає її через призму своєї рідної мови. Є санскритсько-англійський, санскритсько-французький, санскритсько-російський словники. Останнім послуговуються й наші філологи, адже санскритсько-українського немає. Першим, і досі, мабуть єдиним лінгвістом, який узявся прочитати санскрит через українську мову, і є пан Кобилюх. За ці дослідження свого часу його репресували і позбавили права закінчити гуманітарну освіту. Мовознавець змушений був поступити в медичний інститут і працювати лікарем. Довгі роки санскрит залишався його захопленням. Тепер Василь Олексійович пише санскритсько-український словник і принагідно намагається передати свої знання якомога ширшому загалу, а також виправити можливі помилки, закладені ще радянською історіографією.
На жаль, усі ми виросли з однієї радянської школи, де нас учили, що України не існувало до XVI століття, а історія української мови починається від Шевченка і Котляревського. Тим часом, у 1989 році світ дізнався про найдавнішу пам’ятку Європи. На Закарпатті в селі Королеве археологи знайшли крем’яні знаряддя, виготовлені людиною мільйон(!) років тому... Україна — колиска культури людства? Подальші розкопки виявили інші неоціненні знахідки світового значення, яким учені дають 500 тисяч років. Унікальні предмети, підняті з шістнадцятиметрової глибини, досліджувала нью-йоркська група археологів на чолі з Марією Гімбутас, литовкою за походженням. Вона ж у 1991 році повідомила англомовній пресі: “Найдавніша культура світу формувалася на території Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики і на терені між східною та середньою частинами Балканського півострова. Розквіт цієї цивілізації припадає на п’яте тисячоліття до нашої ери, тобто вона майже на дві тисячі років випереджає початок шумерської, яка першоджерельно і територіально також має українське походження”. У селі Молодовій Чернівецької області на глибині 11 метрів виявили чимало предметів із кісток мамонта, у тому числі скам’янілу сопілку з повною гамою музичних звуків. Цьому найдавнішому музичному інструментові 150 тисяч літ. Трохи оддалік цього села ще у розкопках 1955—60 років археологи відкрили другий період кам’яної доби — культуру ранньої людини на території України. Ця новина описана Рен-Бойковичем у книзі “Колиска культури людства”, виданій 1983 року у США. Тут було виявлено чіткий овал стародавнього будинку. Це житло строго яйцевидної форми побудовано з кісток мамонта за геометричними правилами, що відповідають відомій нині теоремі Піфагора. Але найбільше вражає вік знахідки — 40 тисячоліть. Отже, неандертальці вже користувалися законами геометрії! Наш славетний мовознавець Олександр Потебня, вивчаючи найдавнішу усну народну творчість, дійшов висновку, що початки нинішньої української мови сягають 40 тисяч років. А тепер про санскрит. Дослівно це слово означає: культурна упорядкована мова. Вона відкрилася вченим Європи у 1762 році після захоплення Індії англійськими військами. До того часу ніхто з науковців не мав жодного уявлення про якусь мову, спільну для всіх інших мов. Знаменитий французький дослідник Шампольон вивчав єгипетські ієрогліфи. Ключ до їх прочитання він знайшов, лише ознайомившись із праукраїнською мовою. Її тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. З часу цього відкриття минуло вже 177 років. У “Британській Енциклопедії” у статті “Англійська мова” знаменитий вчений філолог Річард Білсон пише: “Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на сучасній території України”. Самі індуси не заперечують, що їхній санскрит і знамениті Веди були принесені на територію Індії зі сходу. Словам “булава, “отаман” вісім тисяч років Вагомим підтвердженням зв’язку санскриту з Україною є те, що навіть у сучасній українській мові та її діалектах залишилося чимало санскритських слів: куля, уста, ураз, вії, віяти, вішати, війна, річ, ніс, ніч, брат, кат, мла, мана, рута, таїна, напад, пан, пані, панна, рай, біда, честь, пошана, санітар, асистент і багато, багато інших. Ще у шостому тисячолітті до нашої ери були у вжитку нашого народу слова булава, отаман, гетьман, шабля, кіш, чета, четовий, козак. Санскрит може легко пояснити їхнє походження. Булава складається із двох прадавніх основ — bola (сила, влада, військо) і van (володіти, осягати щось, бути власником). Слова гетьман, отаман також складаються із двох частин atha — той, що попереду, man — знати, думати, вважати, hetu — діяльний, впливовий, зброя, поштовх, постріл, удар. Дехто із мовознавців усі слова з суфіксом -ман- вважає іншомовними. Але інші мови з’явилися на світ пізніше, ніж праукраїнські туман, лиман, обман, роман, дурман, брахман, кіцмань, драгоман, гаман, шаман. У гуцулів є волосман (волосний писар). Прадавні українські прізвища Керман, Курман, Кіцман, Сахман. Є в Україні й село Курмани. Вже потім порівняно недавно до нас прийшли слова: меломан, наркоман, штурман, ротман, мічман, пульман, кульман, лоцман, ватман, хоча утворені вони за праукраїнськими правилами словотвору. А ось західноукраїнські прізвища Кельман, Келіман, Келеман, Кульман, Жельман, Зельман мають корені ще з часів Трипільської культури. Слово, що у санскриті вимовляється як келі, має кілька значень: сонце, пташка, гра, жарти, веселощі. Знаючи значення суфікса -ман-, “к(г)елеман” сучасною українською можемо перекласти як “людина сонячної вдачі” — весела, жартівлива, життєрадісна. За правилами, придихове (кг) перетворюється в (к), (х), (ш), (ж), (з). Отже, Зельмани, Жельмани, Хельмани — не іноземні прізвища. Шабля у санскриті первісно читалася як сабгрі, потім сабрі-сабря-сабля і дослівно означає “котра володіє захистом”, тобто захисниця. Несподіване значення у санскриті має слово січ. Воно означає “учитися, навчатися, створювати щось, бути послушним у доброчинності, знання, навчання майстерності. Січовий — учений, освічений, зразковий в усьому. Ciksu — початковий учень, котрий бажає навчитися чомусь. Інші значення — щедрий, готовий допомогти. Це слово живцем запозичили семіти після підкорення Шумерії Сарагоном Першим у 2350 році до н. е. Нині це слово є у івриті у значенні учень, учениця і звучить як шікса. Ім’я Ксенія прийшло не від греків... Санскритське ciksenya (читається шіксенія) можна перекласти як “повчальний”. Після спрощення звуків першого складу одержали жіноче ім’я Ксенія, Ксеня (повчальна, освічена, у всьому зразкова). Отже, не від греків прийшло воно в Україну. Щодо слова “козак”, то воно теж має складну будову: khun — князь, sakhua — захисник, друг, родич. Дослівно — захисник, друг князя. Це повністю збігається із назвою “захисник держави”. Цікава історія нашої знаменитої бандури. У селі Мізин Чернігівської області археологи виявили шість музичних інструментів. Серед того секстету два струнних, пристосованих із нижньої щелепи мамонта. Між двома гілками порожнистої кістки натягували струни із плівки кишок. Звук виходив слабенький, але мелодійний. То був прообраз сучасної бандури, якому вчені нарахували 20 тисяч років. Таку саму назву цей музичний інструмент мав і у санскриті — bandura в перекладі означає прекрасний, чарівний, захоплювальний, прикрашений чимось. Цікаво, що колись бандура була справді прикрашена і перев’язана бантиком. Її як велику цінність зберігали у спеціальній торбі — калиті. Чимало солідних авторів — відомих археологів, істориків, філологів Європи, Азії, Америки — присвятили свої фундаментальні праці захистові пріоритету праукраїнців у розбудові найдавніших наукових галузей медицини, математики, історії, філософії, релігії, астрономії, ремісництва, металургії та рільництва. У той час, коли наша преса писала про те, що трипільці не знали ні колеса, ні коня, газета “Нью-Йорк таймс” 19 січня 1973 року писала: “Історики встановили, що на території України вперше на планеті Земля люди освоїли коней, корів та інших свійських тварин. Археологи на Вкраїні розкопали первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євміївка, де знайдено кістки людей, вози, що були зроблені 5500 років тому”. У книзі “Воля у стародавньому світі”, котра вийшла у Нью-Йорку 1961 року, автор Герберт Мюллер каже: “Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців”. Професор Сорбонського університету пан Гіршмен був головою археологічних експедицій, які робили успішні розкопки в 1941—49 роках. У книзі “Іран”, виданій у США 1965 року, він писав: “Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря”. Французький історик пан Бовле у книзі “Людина у віках” повідомляє: “Арії вийшли з території України”. Пізніше інший дослідник Мішель Буль аргументував тезу, що “арії принесли всю стародавню арійську культуру в Європу з території України”. Один із найвизнаніших дослідників стародавнього світу віце-президент Дакка-університету пан Маюмдар у своїй книзі “Історія та культура індійського народу” пише: “Україна більше, як усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв. Германська домашня теорія дуже популярна в багатьох європейських школах для расового виправдовування”. Усіх цих учених не звинуватиш в українському націоналізмові. Оскільки від санскриту беруть початок усі індоєвропейські мови, то зрозумілий інтерес, з яким дослідники усього світу приступають вивчати давньоіндійську. Звісно, кожний читає її через призму своєї рідної мови. Є санскритсько-англійський, санскритсько-французький, санскритсько-російський словники. Останнім послуговуються й наші філологи, адже санскритсько-українського немає. Першим, і досі, мабуть єдиним лінгвістом, який узявся прочитати санскрит через українську мову, і є пан Кобилюх. За ці дослідження свого часу його репресували і позбавили права закінчити гуманітарну освіту. Мовознавець змушений був поступити в медичний інститут і працювати лікарем. Довгі роки санскрит залишався його захопленням. Тепер Василь Олексійович пише санскритсько-український словник і принагідно намагається передати свої знання якомога ширшому загалу, а також виправити можливі помилки, закладені ще радянською історіографією.
Немає коментарів:
Дописати коментар