Не дай Бог повернутися туди,де було приниження гідності.Коли люди приіжджали з-за кордону і розповідали про іхне життя.А ми слухали як казку. Тільки компартейци до всього доступ мали.а звичайні люди були бидлом і жили як в Півн.Кореі.Талони.пайки,черги.
Стесняюсь спросить: во времена СССР у вас в семье тоже- Сушили апельсиновые и мандариновые корочки на батарее, чтобы потом добавлять в чай или в самогон?
Краткая История CCCР и РФ:Ленин - революцияСталин - гулаг Хрущев - кукуруза Брежнев - застой
Горбачев- перестройка Ельцин - приватизация
Оккупировали Приднестровье - там мрак.
Оккупировали Крым - там мрак.
Оккупировали Абхазию - там мрак.
Оккупировали Донбасс - там мрак.
И не только детям. Вот журнал публикует большую статью, посвященную женским чулкам, которых очень мало в продаже, а те, что есть, плохого качества. Подошва у сапог отклеивается на четвертый день, а футболка после первой стирки становится похожа на наволочку. Из других заметок видно, что в магазинах нет элементарного, например прищепок.
В отличие от исследователей давно ушедших эпох, у нас есть возможность поговорить с живыми свидетелями. И если вы хотите знать, как на самом деле жилось обычному человеку в Советском Союзе, спросите женщин. В подавляющем большинстве случаев задача по ежедневному добыванию продуктов, одежды, предметов быта лежала на них. Спутники в космосе — это очень хорошо, но есть что сегодня будем? Ракетами не заменишь зимних сапог. Гордостью и славой державы не отстираешь одежду.
Я попросила своих френдесс в «Фейсбуке» поделиться воспоминаниями. Женщины, которым в среднем от 30 до 50 лет, охотно сделали это.
Кавашкин Борис/ТАСС
Главное слово — «достать»
«Нужных размеров обуви не продавали. У меня в детстве нога маленькой была, особенно до школы, когда я пошла, в продаже были только мягкие пинетки, мама где-то чудом раздобыла туфельки. Потом так же урвала мне настоящие кеды и радовалась, что нога у меня долго не растет. Летние босоножки было невозможно достать, хоть тресни».
«Я 1977 года рождения из относительно сытого Питера. И помню, как родители стеснялись соседа дяди Васи, который в гастрономе рядом работал. На рынке всякое было, но дорого. Дядя Вася вечно пьян, грязен, но может приличное мясо «достать». Ненавижу это слово до сих пор».
«Лето 1988 года, мне восемь лет. У меня есть единственные зеленые босоножки, которые не подходят ни к чему, ни одной зеленой вещи у меня не было. Но носила и не задавала никаких вопросов. Зимние ботинки. Какие же они были плохие! По мокрому снегу пройдешь, сразу промокнут ноги. В школе сменной обуви не было ни у кого. Так и ходишь полдня с мокрыми ногами».
«Я помню матерчатые колготы, носила начиная с «натягиваю до подмышек, и на коленях гармошка» до «мотня между колен». Они на носках и пятках протирались. Художественная штопка отлично развивает мелкую моторику в начальных классах».
«Из комбижира в магазинах лепили ежиков, утыкивали их спичками и украшали прилавок. До сих пор тех ежей помню».
Белинский Юрий/ТАСС
«Мама моя очень любит вспоминать, как она в Москве трусы покупала: себе, бабушке, тётушкам, сёстрам. Пока стояла в очереди, всё поразобрали, остался только 54-й размер. Взяла 54-й на всех — лучше, чем никакой. Можно же и резиночкой подвязать, ну!»
«Уфа, 1980 год, в магазинах нина-илья-харитон-ульяна-ярослав, зато есть рынок. На рынке и правда есть все, но только нюанс: кило мяса стоит около семи рублей. Моя мама, молодая специалистка с зарплатой чуть за стольник, на всю свою зарплату могла купить 15 кило мяса. Ни овощей, ни лекарств, ни одежды, на проездной до работы уже не хватило бы. В магазинах цены были ниже, но за эти деньги там была вон та весёлая компания с Ниной во главе».
«Помню искусственную шубку с дважды надставленными рукавами. А в шкафу лежали две «выброшенные» и купленные на вырост зимние куртки, одна на два размера больше, вторая на четыре».
«Очередь за хлебом часа по полтора. Ожидание два часа, пока мясо «выбросят» на прилавок. Геркулес, который родители закупали коробками «в запас». Водка по талонам… это перед поминками чьими-то родители меня пятилетнюю в вино-водочный потащили».
«Мамина подруга с 41-м размером ноги хотела купить туфли, а торговка обманула и сунула 40-й, и девушка ходила, поджимая ногу, потому что потратила все деньги, да и другой обуви не было».
«Я помню, как лампочку выкручивали, чтобы на ней зашить колготки».
«У нас была девочка в дедсадовской группе, дочь матери-одиночки, всю жизнь проработавшей вахтершей. У нее не было колготок. Её мама, когда дочь вырастала из колгот, просто обрезала «штанины» и девочка их носила как чулки, каждый подвязывая резинкой, чтобы не сползали».
«В магазинах была чрезвычайно полезная еда: тощие синие курицы, явно умершие от голода и жестокого обращения, колбасный сыр и плавленые сырки «Дружба», молоко и сметана на развес. Нам везло, бабушка знала заведующую магазином, ей доставалось молоко до того, как туда воды плеснут, чтобы разбавить. Сметана доставалась не всем и не всегда. Крупы с мусором, которые надо было перебирать. Макароны, которые обязательно надо было промывать после варки, иначе они слипались в один мерзкий комок. Нерафинированное растительное масло, жутко воняющее при жарке. Пельмени с начинкой из жил, жира и старых ботинок, судя по вкусу и запаху. Офигенно вкусная и полезная еда была, конечно».
Подэрни Роман/ТАСС
«У одноклассницы в 12 лет 41-й размер ноги. Ее дедушка выучился тачать туфли, одну модель, что-то вроде лодочек без каблука. Потому что иначе — хоть босиком. Она ходила в них и была счастлива безумно. На зиму переодевалась в какие-то сапоги, очень похожие на армейские ботинки».
«Вспомнила шампунь «Диона», за которым матушка стояла в очереди со мной и грудным братцем, чтоб сразу взять побольше. Одно из первых детских воспоминаний. Такой был хороший шампунь, красненький, им волосы помоешь, а потом ванну от него отмоешь — и хорошо. Не во всех местах она отмывалась, долго была как будто розовая. Но ничего. За годик отскреблось».
«Продуктовый туризм»
Отгадайте советскую загадку: «Длинное, зеленое, с желтой полосой, пахнет колбасой». Не буду вас томить, это электричка. Условия жизни были таковы, что счастливым гражданам нашей страны пришлось в совершенстве освоить то, что с горькой иронией можно назвать внутренним продуктовым туризмом.
«Ездили в Москву, привозили колбасу, сосиски (у нас в городе сосиски не продавались вообще никакие, никогда), апельсины, хрустящие вкусные вафли, майонез. Наш местный горпищекомбинат выпускал жидкий вонючий майонез и вафли, напоминающие мокрый картон с глиной и сахаром. Моя мама с подружками радовались: «Ой, как хорошо, что нам до Москвы доехать можно». Меньше пяти часов тогда электричка шла».
«Мама ездила в командировки в Москву. И везла оттуда всё. И помню, как она приперла эти чертовы сумки, сползла в одежде на пол и тихо плакала от усталости. А так-то сильная женщина была…»
«Папа брал командировки в Томск, чтобы привозить домой продукты (сыр, колбасу, сливочное масло и что найдет). У нас вообще нечего было покупать. Пусто, красиво расставленные бычки в томате по полкам».
«Если куда-то ездили (командировка, по делу куда-то, к родственникам, на отдых), домой перли еду. Иногда просто аж надрывались, сумищами. Фрукты, колбасу и т. д., все, что можно было купить».
«Мама брала отгулы, чтобы съездить в Москву (1000 км, сутки поездом) за едой, одеждой и обувью. А потом специально устроилась в универсам работать, чтоб еду было проще доставать».
Саяпин Владимир/ТАСС
«Папа и мама в 1988, что ли, году поехали в Москву, привезли сумок восемь всего разного. В основном продукты. На Урале в те годы продавалось примерно ничего. И очереди за колбасой отлично помню, как номерок на руке писали, и очереди за молоком «из коровы» — летом надо было встать раненько-раненько. Бананы удалось как-то купить зеленые дубовые, они лежали, дозревали. Я ждала, ждала, ждала. Потом не верилось, что еще когда-нибудь такое будет».
«В девятом классе с классом ездили в Таллин. И мы, 13-летние девочки, точно знали, что надо искать сыр. Он там вкусный! Отстояли очередь и везли родителям гостинец».
«Мне было так жалко мою маму, красивую 33-летнюю женщину, которая вынуждена была все «доставать»».
«Кофе растворимый привезли на базу, привезли на базу — растворился сразу»
Ностальгирующие по Союзу очень возмущаются, когда речь заходит о дефиците и трудностях с тем, чтобы добыть базовый набор вещей и продуктов. При этом путаются в показаниях в пределах одного предложения.
«Пища была здоровее однозначно, то, что пища была не везде, тоже факт, но в холодильниках у всех всё было».
«Вранье, что нищета была. Никто не голодал, на прилавках было пусто, а у всех все было».
«Принципы были, гордость, стремление к будущему, а сейчас пашем, как рабы, все в кредитах, общение только с телефоном, пусть имеем машины, квартиры, а той светлой легкой ауры нет».
Тут вспоминается анекдот о том, что «при Сталине было хорошо, при Сталине у дедушки х*р стоял». А если серьезно, о чем же тогда говорил Аркадий Райкин в своей знаменитой миниатюре «Дефицит»? «Через завсклад, через товаровед, через и директор магазин ты достал диффцит. Вкус… ммм… спицфицкий! Я тибе уважаю, ты мине уважаешь. Мы с тобой уважаемые люди!»
Если не было тотального дефицита, почему бабушка моего знакомого до сих пор хранит у себя на чердаке целый склад, где по коробкам разложено добро, собранное огромными усилиями, которые не сопоставимы с качеством и значением этих вещей. Там есть и целое постельное, и старое постельное на тряпки, карандаши и открытки, гнутые гвозди и ржавые шпингалеты, дедушкины пиджаки и детские платья.
«Свекор хранит в гараже старый надувной матрас, чтобы заплатки на шины ставить. Надо ли говорить, что ни разу он этого не делал? Есть шиномонтаж и СТО, сам он только масло подливает».
«Я видела эти отголоски дефицита на примере бабушки. До сих пор разгребаю отрезы ткани и посуду, все это «доставали», и всё это лежало «на всякий случай».
«Продукты давали в заказах, так называемых продуктовых наборах, которые раздавались на предприятиях к праздникам. К стабильному дефициту относились майонез, некоторые шоколадные конфеты (трюфели, «Красная Шапочка», «Мишка косолапый» и «Мишка на севере»), гречка (другой крупы было полно, гречку купить было нереально)».
«У меня дедушки оба ветераны, им давали паек на праздники, иногда крутой по тем временам, они всегда отдавали внукам, компоты фруктовые, сгущенка, колбаса и т. д. В магазине этого не было».
«Мне на уроки труда выдавали обрезки, потому что испорчу же, хорошие ткани жалко, пригодятся. Фланель пригодится шить моим детям распашонки. Почти все сгнило от хранения в неотапливаемой кладовке».
«С самого раннего детства я видела это болезненное отношение к каждой тряпочке, к каждой мелочи. Бабушке 85, а для неё одно из рыдальных воспоминаний — как ей в юности туфли не нашли на ее 34-й размер, купили 37-й. Ничего хорошего, если дряхлая старуха спустя 70 лет эти туфли помнит».
Кому в Союзе жить хорошо
Довольно хорошо в Союзе жилось тем, кто имел не эпизодический, а постоянный доступ к дефицитным товарам, к которым относились не только деликатесы и модная одежда, но часто самые обычные вещи, которые сегодня мы берем с полок без раздумий. Это были люди, имевшие социальные привилегии, начиная от представителей партийной номенклатуры и заканчивая «завсклад, товаровед, директор магазина».
А еще жилось неплохо тем, кто обладал гендерными привилегиями и был избавлен от ежедневной продуктовой гонки, многочасового дежурства в очередях, а затем стояния у плиты в попытках приготовить что-то вкусное из того, что удалось урвать. Посмотрите на фотографии советских продуктовых очередей любого десятилетия — и вы увидите там одних женщин. Мужчин можно заметить лишь в очередях в вино-водочный.
В фильме Говорухина «Благословите женщину» герой Балуева говорит молодой жене: «Мое право — придя со службы, увидеть лицо жены без следов слез. Можешь плакать сколько угодно и где угодно, но как только я вернулся домой, ты должна быть умыта, свежа и весела… И мне абсолютно всё равно, из чего ты сделаешь обед. Но обед в этом доме должен быть каждый день. Независимо от тревог, учений и даже войны. Это мое право».
Трудился такой мужчина на благо Родины и партии, приходил домой, жена его встречала в чистой квартире и ставила перед ним ужин. Он поел, водочки рюмочку хлопнул, а тут и детки подходят с дневниками. Дети чистые, опрятные, а в дневниках хорошие отметки. Телевизор черно-белый есть, не абы что, а в программе «Клуб кинопутешествий», а потом «Концерт для работников морского и речного флота».
На такое не искореженное постоянным добыванием восприятие очень хорошо ложатся великодержавные лозунги типа: «Мы первые в космосе», «Догоним и перегоним», «Советское — значит отличное».
А жизнь состоит не только из полетов в космос и научных открытий. Жизнь состоит из дней и ночей, в течение которых человеку нужно что-то есть, что-то надевать, где-то жить. И желательно, чтобы еда была вкусной, одежда красивой и удобной, а жилье уютным. Много ли открытий совершишь на пельменях с начинкой из старых ботинок?
В том, что по сей день наши бабушки и мамы «любят едой», стремясь при каждом удобном случае поплотнее накормить детей и внуков, и смертельно обижаются на отказ, — заслуга Союза.
За то, что для многих праздник без десяти видов салата, пяти видов горячего и трех видов алкоголя — это не праздник, спасибо Союзу.
Многие по сей день предпочитают не купить бумагу и степлер, а унести с работы (все вокруг колхозное, все вокруг мое), — привет Союзу.
За то, что женщина, не умещая или не желающая приготовить из одной грустной курицы первое, второе и компот, считается бракованной, — отдельная благодарность Союзу.
В том, насколько болезненно мы воспринимаем уничтожение санкционных продуктов, — тоже заслуга Союза. Это не значит, что уничтожение продуктов и санкции — это хорошо. Это значит, что у многих из нас огромная травма, связанная с базовыми потребностями — в еде, безопасности, уважении.
КУДИ ЗНИКЛИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ, ЩО БУЛИ НАРОДЖЕНІ В УКРАЇНІ У 1932 ТА 1933 РОКАХ
Під такою назвою 7 листопада 2019 року в Українському національному музеї міста Чикаго відбулася доповідь доктора історичних наук, завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету Володимира Сергійчука. Редакція журналу Ukrainian People вважає ці дані важливим доказом геноциду українського народу і пропонує до уваги наших читачів.
“ГОЛОДНІ, БОСІ І РОЗДІТІ…”
Українські діти в 1932 – 1933роках
Серед протестних настроїв українського селянства в період Голодомору 1932–1933 років особливо вражає дитячий чин, що проявився в учнів Шукайводської неповносередньої школи Христинівського району нинішньої Черкащини. На їхніх очах просто за партами навічно засинали однокласники, а вони знаходили сили і рішучість ось таким чином заявляти свій протест: “Ми – молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті”…
Інші їхні ровесники, зазвичай, лише спостерігали за жахіттям, що творилося в кожному українському селі: наприклад, мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував: “Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди”.
А в деяких селах уже нікому було дивитися: у Рожнівці Ічнянського району Чернігівської області “діточки померлі лежали в пилюці попід парканами у бур’янах, обліплені мухами”.
Американський журналіст і письменник Уїльямс Гвайтінг свої враження з України описував так: “Але найстрашніше вражіння… зробили діти. Пригадую собі одного хлопчину, якого я бачив у Харкові. Напівнагий, впав він на середині дороги, простягнув свої тонкі, мов бадилля, ноги, не зважаючи вже на небезпеку, що грозила йому від проїзних коліс.
Другий хлопчина – йому могло бути вісім чи десять років – сидів серед сміття та вигребував пусті скарлупини з яєць, переглядав їх з такою увагою, що серце краялося дивитися. Він мав надію, що все ще найде окрушину поживи…
Цілі ватаги таких диких дітей снують по всіх містах. Живуть і вмирають, як дикі звірята”.
У цій катастрофічній ситуації дочка письменника Володимира Короленка влітку 1933-го звернулася з Полтави до дружини Леніна Надії Крупської (лист було написано російською): “… пишу Вам, сподіваючись, що Ви повірите мені і, якщо зможете, захочете зробити що-небудь для вимираючих дітей України … Вмирають на вулицях міст, по дорогах, у себе в хатах… сиротіють і вмирають діти, ослаблене населення стає джерелом всіляких епідемій …
Я знаю, є думка: не біда, якщо вимре кілька мільйонів народу, у нас його є достатньо. Залишаючи осторонь жахливий сенс цієї заяви, потрібно зрозуміти, що зараз вимирання не обмежиться декількома мільйонами, що питання йде про набагато більше …”
Тож конкретних наслідків Голодомору в освітній сфері УСРР необхідно було чекати вже 1 вересня 1933 року, що й справді обернулися катастрофою. Колишній директор однієї з неповносередніх шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933 прийшли на заняття тільки 109 дітей.
У селі Хацькові, що в Смілянському районі нинішньої Черкаської області, з понад 300 уродженців 1925 і 1926 років, яким ще не виповнилося 8 років, буквально мобілізовували до першого класу лише 111 дітей.
Приблизно такими ж були результати і в Петриківському районі Дніпропетровської області – там з 1737 першокласників 1932 року до другого класу перейшли тільки 911, з 1275 другокласників продовжили навчання в третьому лише 749, а з 1126 третьокласників у четвертому – 759. Тобто, тільки у 3-х класах початкової школи лише одного району не дорахувалися 1719 дітей.
Виникають питання й щодо заповнення початкових класів приміського Дніпропетровського району, де багато батьків працювали на промислових підприємствах міста. Відтак одержували стабільне продовольче забезпечення, що було порятунком для родини. Якщо, скажімо, 1 вересня 1932 року до цих груп прийшли 12.834 дитини, то 30 червня 1933 року, тобто наприкінці навчального року, залишилося тільки 11.214. Різниця – 1.620 школярів. І не могли вони всі перейти на навчання до міських шкіл Дніпропетровська, оскільки початкові класи там з 1 вересня 1932 року по 30 червня 1933 року зменшилися на 833 учні.
З огляду на таке становище, 20 жовтня 1933 року Дніпропетровський обласний відділ народної освіти терміновим листом до всіх своїх районних і міських структур звертався з вимогою “перевірити згідно списків школярів кожної школи, групи за даними комплектування 1932/33 р. і 1933/34 нав. року, точно на підставі цього виявити відсів, причини його, охопити негайно дітей школою…”. При цьому повідомлялося, що в Запоріжжі недоохоплено школою за планом 4.000 дітей, в Кривому Розі – 3.000, Дніпропетровську – 2.500, Царекостянтинівському районі – 2.000, Магдалинівському – 1.000, Синельниківському – 800, Новомосковському – 500.
Звертає особливу увагу така обставина: якщо в 1930 – 1931 навчальному році до першого класу шкіл УСРР прийшли 1.102.843 учнів, то ця ж кількість за невеликим зменшенням (до 2 %) мала навчатися в 1931-1932 навчальному році в 2-му класі, в 1932-1933 – в 3-му, а в 1933-1934 – в 4-му. Однак, як засвідчує довідник “Освіта на Україні”, вчилися тоді в 4-му класі тільки 674.311 учнів, а не, принаймні, 1 мільйон. Таким чином, втрати першокласників 1930-го, а четвертокласників – 1934-го – становили понад 325 тисяч!
Зрештою, якщо вірити офіційній статистиці, що у вересні 1933 року до початкових класів прийшли 3281,3 тисячі дітей (у тому числі й сотні тисяч 1926 року народження), то чому їх було тоді не 4019,6 тисячі, як планувалося ще на початку 1932-го? Коли статистики освіти не розраховували на втрати від Голодомору? Навіть у випадку зі штучним залученням сотень тисяч семирічних дітей до школи чітко постає запитання: а де ще, принаймні, 738,3 тисячі дітей? Тобто, майже по 200 тисяч на вікову групу?
У згаданому довіднику “Освіта на Україні в цифрах”, де зазначалося, що в 1933-1934 навчальному році в початкових класах навчалися 3.193.186 дітей, у 1934-1935 – 3.305.353, 1935-1936 – 3.367.867, даних про кількість учнів початкових класів у 1932-1933 навчальному році нема.
Зрозуміло, це сталося цілком прогнозовано, аби не можна було порівняти показники 1932 і 1933 років. Що засвідчило б про величезні втрати дітей, а, отже – й українського населення загалом. Відтак аж донині проблема кількості їхніх втрат не поставала з огляду на недостатність необхідних статистичних даних.
Однак, на нашу думку, можливість підрахувати втрати дітей дошкільних і шкільних груп у 1932- 1933 роках є – через дані прийому до перших класів після 1933 року. Наприклад, ця статистика, що збереглася в Державному архіві Київської області, в порівнянні з кількістю народження відповідних попередніх років повністю спростовує наведені райдужні дані, якими хвалилася більшовицька влада в середині 1930-х.
Особливо промовисто свідчать матеріали з Оратівського району теперішньої Вінницької області про початкову школу 1935-36 навчального року. Щоб побачити реальні втрати у початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) школах даного району, необхідно звертати увагу в першу чергу не на загальну кількість прийнятих. Коли йдеться, скажімо, про першокласників, то порівнювати дані про народжених у 1927 році з кiлькiстю 8-річних дітей, бо це саме вони мали вперше сісти за парти. Коли ж ідеться про другокласників (1926 р. н.), третьокласників (1925) і чотирикласників (1924), то цифра буде дещо неточною, бо із збережених архівних документів невідомо, скільки їх залишилося на другий рік.
У той же час ця таблиця показує, попри неповні дані про народження в окремих селах (*) чи їхню відсутність (-), про дуже великі втрати дітей. Так, у вересні 1935 року в Балабанівці до перших класів початкової й неповносередньої шкіл прийшли тільки 72 учні зі 172, народжених у 1927-му. В Підвисочанській неповносередній – 36 із 105, а в Казимирівській початковій зовсім не набрали першого класу, хоч вісім років перед тим тут народилися 24 дитини і залишалися 2, 3 і 4 класи. Зрештою, відсів першокласників у цілому по району в середньому також сягає половини від народжених.
Подібна картина спостерігалася і в школах сусіднього, Плисківського району, де станом на 15 вересня 1935 року в усіх школах катастрофічно не вистачало першокласників, а в Долотецькій початковій їх взагалі не набрали.
Тим часом, Москва, продовжуючи поширювати дезінформацію про становище в СРСР, особливо наполягала на збільшенні приросту населення за рахунок дітей. Зокрема, в матеріалах до чергового перепису населення, який мав відбутися на початку 1937-го року, зазначалося: “Перепись населения 1937 г., несомненно, покажет значительные изменения возрастного состава, в частности увеличение доли детей, связанное с большим ежегодным приростом населения в СССР”. Однак, проблема некомплектності перших класів набула особливої гостроти вже 1938-го року: 434 сільські школи України не набрали учнів, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах. Це могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. У 30 районах Чернігівської області в 99 початкових школах узагалі не було перших класів у зв’язку з цим.
Картина з наповненням початкових класів у наступному, 1939 році яскраво ілюструється даними Переяславського району на Київщині. Тут навіть у самому райцентрі три школи змогли зібрати до першого класу тільки 102 учні з народжених у 1931 році 210 дітей. А що стосується сіл, то в більшості з них – заледве третину тих, хто мав би сісти вперше за шкільну парту
Отже, картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою – 30-40 відсотків дітей, народжених у 1924-1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924-1932 роки на світ появилися близько 10 мільйонів осіб (скажімо, тільки 1927 – 1184,4 тисячі, 1928 –1139,3, 1929 – 1080,0, 1930 –1023,0, 1931 – 975,3, 1932 – 782,0 – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932-1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.
Виходячи з того, що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років.
Володимир Сергійчук
Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.
"Я перед каждым 9 мая думаю, что же это было — почему ваш рябой Сталин после 1945-го отменил празднование победы? А теперь знаю наверняка. Он хорошо помнил и страшное лето 1941, когда его краснознаменная и легендарная разбежалась и сдалась вся в плен немцам, и 1942, когда немцы летом вышли к Волге.
Эта рыжая усатая сука знала, что завалила трупами поля сражений ТАК, что у немцев были санатории, где лечились от неврозов пулеметчики. Потому что даже солдат не может не сойти с ума, когда на тебя волна за волной идут тысячи человек, а ты их должен убивать, потому что война. Вот так воевали великие русские полководцы.
Рябая сука знала, что настоящие фронтовики не простят ему этого и когда-нибудь завалят. Они же, те кто воевал, после войны никогда не рассказывали, что видели. Потому что это было страшно даже вспоминать. И они ничего не боялись. Их потом всех, искалеченных, без ног и без рук, на дощечках с подшипниками, убрали с улиц, сослали в «санатории», вроде концлагеря на Валааме.
А потом, при Брежневе, который там где-то подъедался на кухне полка или фронта, из 9 мая сделал "праздник со слезами на глазах". Из величайшей трагедии страны пропагандоны сделали "праздник". И чем дальше, тем он истеричней, громче, веселее.
А молодые ребята, которые погибли в 1941-1942 так и лежат просто в земле, непохороненные как люди, которые никому нахер не нужны. Чтобы сейчас пропагандоны делали на их костях себе гешефт...
Мне тут кто-то написал "хочу найти могилу деда". Не было никаких могил. Летом 1941-42 в плен сдавались миллионами. Бросали технику и уходили к немцам. Это, если было куда уходить. А там умирали от голода в ямах, куда их сажали. Немцам самим жрать нечего было и с боеприпасами было плохо. Поэтому просто загоняли в овраги, ставили два-три человека из обоза с винтовками и всё. Немцы же сами писали, что не ожидали такой массовой сдачи в плен, поэтому не были готовы.
У бойцов, которых мы поднимали, боекомплект весь целый, они даже не успевали повоевать. Есть приказ окопаться — они рыли ямки в половину лопаты, приходили немцы и их в этих ямках просто отстреливали. И лучше было, когда убивали, а так они потом в ямах от голода умирали. Вот таких сейчас и копают по весне, пока земля мягкая, не засохла.
У фотографа Гундлаха, который потом в Мясном бору снимал умирающих Второй ударной, жуткие кадры — обглоданные до высоты двух-трех метров деревья в лесу. Кору обгладывали. Немцы. которые туда потом зашли, сами голодали и наших бойцов просто пристреливали, чтобы остатками еды не делиться. А местные поисковики Орловы еще в конце 50-х нашли там на торфяной узкоколейке в лесу состав из платформ — когда был прорыв в 1942-м, наши хотели вывезти госпиталь, но не смогли и раненых просто подорвали гранатами.
Война 1941-42 страшна не боями с криками «За Родину», а голодом и смертью в этих ямах у фрицев. А куда им было девать миллионы, сдавшихся в плен? У них самих есть было нечего, поэтому грабили местных — "матка курка яйко млеко".
Война — страшное дело. Пожалуйста, перестаньте из нее праздник делать. Даже ваш обожаемый Сталин это понимал...
Думайте о пацанах, которых кинули на немецкие пулеметы, под танки. 9 мая – зто не праздник, это горе, когда плачут даже деревья. Перестаньте веселиться в этот день. Просто тихо посидите, вспомните 18-летниих убитых немцами мальчишек. Это не победа, это беда. Вспомните эти пацанов, которых убивали немцы. Поймите, в стране выбили целое поколение. Ну и какого хера вы пляшете??."
Рустем Адагамов
Павло Бондаренко:...Коли якийсь таваріщщ постить фото банки совєцкой тушонки під фразою: "Помнішь"?
Я згадую.
Згадую х/б спортивні штани, які через тиждень носіння відвисали на колінах та ззаду; згадую аж 3 види печива в магазині; згадую, яким смачним був сухий заварний крем по 22 коп. і брикети киселю; які черги вишиковувалия в нашому магазині, коли привозили два ящики пломбіру у зім`ятих вафельних стаканчиках.
І піраміди шоколадних плиток "помню" - їх ніхто не купував. Не тому що не хотіли - тому що дорого - 3 рублі це, наприклад, дводенна зарплатня жінки, що полола в нашому радгоспі огірки.
І по одній буханці хліба в руки теж "помню". Селянам. По одній буханці. Не виростили собі хлаба, бачте.
І про те, який щасливий був батько, коли в сорок років накопив на машину - потриманого "Іж-Комбі".
І як нас, школярів, ганяли на поля рідного радгоспу - допомагати збирати врожай моркви, бо в найпередовішій країні світу радгосп-мільйонер не мав елементарного комбайну для збирання корнеплодів. У проклятій буржуїнській Іспанії фермер мав комбайна, який викопував моркву, обрізав билку і вантажив у машину, а в СРСР працювала навісна до трактора картоплекопалка на всі випадки життя. Десятки підлітків замість одного комбайна - все, що треба щзнати про радянські "нанотехнології".
А ще пригадую, як вступав до істфаку і не пройшов по конкурсу, набравши 13 балів з 15 можливих. Як не скільки за себе засмутився, як за невідому дівчинку, що забирала документи переді мною - в неї було 14 балів і вона не пройшла; як вже у дворі інституту якась тітка ввела нас, провінціалів "у курс справи": дітоньки, історичний факультет - це лише для синів та доньок партійних працівників - вони усі за "комсомольськими путівками" мають привілей перед вами, тож по перше - ніколи вам не дадуть набрати прохідний бал, а по-друге, ніякого прохідного балу тут не існує - існує "блат".
І як цькували хлопця нашої школи, бо він був з родини баптистів. Як вчителі були ініціаторами цього цькування. Як ледь не кожен мав за правило штовхнути його, або копнути портфеля вздовш коридору. Як нас лякали великими неприємностями в разі, якщо побачать на Великдень у церкві. Як вчителів змушували чергувати біля храму. Як людей виганяли на "воскрєснікі". А потім на уроках розповідали про найдемократичнішу у світі конситтуцію СРСР, яка гарантує свободу совітсті, зібрнь, слова...
Пригадую слово "дістати". Воно стосувалося всього: ковбаси, шампанського, черевиків, килимів і гарних сигарет. Пригадую, якими очима люди дивилися на фінську "стєнку" в магазині вартістю 1800 рублів. Її б і купили, місто все-таки шахтарське, але висіла табличка "на замовлення". І дублянки пригадую по 800 рублів - зарплата мого батька за півроку (з двома квартальними преміями) і потворні радянські джинси, що лопотіли, мов газета на протязі.
І всемогутнє слово "блат" - досі "помню".
І пригадую, як батько - механік радгоспу, возив "в район" ящики з відбірними помідорами, огірками та яблуками, торби з м`ясом і салом, бо "не підмажеш - не поїдеш", чекатимеш запчастини до другого пришестя. Пригадую, як шофери зливали бензин в посадках, бо його не було куди дівати. А залишати не можна - норми наступного разу уріжуть. Тож за економію реально начальство карало.
Пригадую, як дядько Петро півроку працював над вдосконаленням якогось агрегату до сівалки (партійне завдання - радгосп мав подати не менш ніж 2 рацпропозиції на рік, інакше директору і парторгу "влітало") і отримав за це аж 10 рублів "рацпропозиційних" і грамоту, плюнув і тут таки пропив цей "червонець" в лісополосі з друзями; пригадую, як вони над ним кепкували. І пригадую, що те вдосконалення так і не пішло далі "Райсільгосптехніки".
Пригадую дядька Михайла Мороза - як з нього робили "передовика". Як йому дописували липові гектари скошеного та центнери намолоченого; як запчастини - Морозу; машини вивозити зерно з бункеру комбайна - Морозу, найврожайніше поле - Морозу. Як тихо ненавиділи за це його інші механізатори.
Як з тітки Марусі робили передову доярку, забираючи в інших тіток найкращих корів для неї - теж "помню".
І ще добре пригадую, як начальство радгоспу майже офіційно дозволяло жінкам, яких наймли на збір врожаю, красти. По одному відру огірків або помідор (але не більше - за цим уважно стежили працівники ОБХСС), бо інакше ніхто не хотів іти працювати за ставкою 1 рубль 8 копійок - це якщо норму виконав.
Все пригадую. Все пам`ятаю. Тому й кажу - бийте одразу в пику тим, хто розповідає молоді, що не спробувала "совка", як тоді було гарно і яка тоді була стібільність.
( Павло Бондаренко из ФБ)
https://uaua.top/15306/?fbclid=IwAR0S4kwWlJjgrykQQpEMISO5jDNnPl9dC0DKV9yEbqj8WIqH44-cuDbGQDQ На Шкодовой горі на околиці Одеси знаходиться старовинне козацьке кладовищеШкодова гора цікава не тільки печерними будиночками. За очеретами ховається ще одне не менш цікаве місце – козацький цвинтар. Його заснували козаки Сотніковскої Січі ще в далекому 18 столітті, за кілька років до заснування Одеси.Вони ж і добували ракушняк для будівництва міста.
На кладовищі на місці поховань можна побачити 32 види старовинних хрестів різних розмірів і форм.Найстаріший хрест датований 1791 роком. Серед могил виділяється одна – у формі подушки з козацькою булавою.
На більшості хрестів все ще можна розібрати окремі слова, прізвища і дати. Всі написи повністю розшифровані одеськими істориками та краєзнавцями.Незважаючи на його значимість, кладовище знаходиться не в найкращому стані.
Час від часу сюди приходять козаки і активісти для наведення порядку, зокрема – очищення території від заростей.Дістатися сюди можна на трамвайному маршруті №20, який також називають очеретяним.
Хочу поділитися своїм баченням стосовно продажу землі. Маю досвід роботи в управлінні земельними ресурсами і сільському господарстві. Тому далі по пунктах. Кожен власник земельної ділянки згідно земкодексу має право володіти, користуватися і розпоряджатися ділянкою. Право розпоряджатися обмежене. Але мова має йти не лише про право продати, а обміняти, подарувати, заставити... . Тому мова має йти не про ринок землі, а про обіг землі. Але лише в межах власник-держава. Це питання сьоьогодні не на часі. По перше війна. По друге повна відсутність законодавчої основи і технічна сторона. Інвентаризації земель -нуль. Кадастр - повна халтура. Моніторинг не проводиться. Тепер механізм. Землю має скуповувати лише держава в особі державного земельного банку. Цей банк надалі виставляє на аукціон право орендувати цю ділянку таким чином заробляючи на торгах, а потім від надходження оренди. Таким чином, право власника розпоряджатися буде реалізовано, а земля залишиться в державі. Жодних іноземців! Якщо латифундист захоче масив - тоді до умов договору соціальний договір з громадою по місцю знаходження землі. Плюс державна програма підтримки з системою кредитування сг виробника. Але ще раз повторю, що це не на часі. Плюс корупція. В майбутньому, можливо, такий механізм міг би бути.
Сергій Кантолінський ------ 73%, вам все ясно? А 240 хай прокляне українська Земля, яку вони збираються продати з під ніг в т.ч. і власних дітей та онуків. 22.09.2019 Земля - це частина території нашої держави, яка належить українцям історично, відповідно до Конституції та Міжнародного права. Земля належить не тільки нам, а й нашим майбутнім поколінням. Землю можна брати лише в оренду тільки громадянам України. Земля не може йти під заставу: при сучасній світовій банківській системі вона зразу опиниться в руках лихоїмців-загарбників. При сьогоднішньому рівні корупції та злочинній судовій системі вести мову про якийсь ринок землі можуть лише україноненависники та провокатори-запроданці. Питання землі - це не економічне і навіть не політичне питання. Це питання еволюційного життєвого простору нашого народу. Ми не араби, а Україна - не Голандські висоти: земля в Україні продаватися не-бу-де! Ідіть додому ! ( у 2017 в Ізраїлі відбулась демонстрація обезземеленого місцевого арабського населення: за один день поліція розстріляла більше 180-ти людей(з них 35 дітей) і поранила 9 Тис.(!) арабів. Але Гордон, Шустер, Познер, Рабинович, Наташка Мосійчук та Ганапольський вам про це не розкажуть. Цим займається міжнародний трибунал). Історія, про яку не знають чи забувають, завжди повертається щоб нагадати про себе. Всі голодомори, які були в історії Людства, відбувались по одній простій схемі: землевласник, на підставі юридичної власності на землю вивозив зібраний урожай повністю, а серед голодуючого і повсталого населення велась жорстока боротьба з "націоналізмом". Такого типу голодомори організовані в Україні Володимиром Бланком(1921), Йосипом Джугашвілі та Лазарем Кагановичем (1932-33, 1946-47). Пам"ятайте, чим більше борються з "націоналізмом" і "ксенофобією", тим більше грабують нас сучасні зайди-неоколонізатори. За минулі десяток років Україна в середньому щомісячно втрачає-грабується на 1Млрд. доларів. Про який продаж землі може йти мова? ----------- І на завершення. Ви ж купуєте закордонні автомобілі - купуйте за кордоном і землю, беріть українських менеджерів та працівників - вони не підведуть, кіпріоти ви наші кайманові, щоб ви так жили, як правду говорите і діти ваші теж.
Шкодова гора цікава не тільки печерними будиночками. За очеретами ховається ще одне не менш цікаве місце – козацький цвинтар. Його заснували козаки Сотніковскої Січі ще в далекому 18 столітті, за кілька років до заснування Одеси.
Вони ж і добували ракушняк для будівництва міста.
Найстаріший хрест датований 1791 роком. Серед могил виділяється одна – у формі подушки з козацькою булавою.
Незважаючи на його значимість, кладовище знаходиться не в найкращому стані.
Дістатися сюди можна на трамвайному маршруті №20, який також називають очеретяним.